Касаційна скарга - перешкоджання в доступі до адміністративного судочинства


К сожалению последний выправленный вариант скарги в электронном виде не сохранился, поэтому этот текст нужно воспринимать как статью.  

Вищий адміністративний суд України
01029, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 5
Особи, які подають касаційну скаргу:
...,
адреса телефон 
(позивач по справі)
адреса телефон 
(позивач по справі)

Особи, які беруть участь у справі:
Відповідач: Дніпровська міська рада
49000 м. Дніпро, пр. Яворницького, 75

Касаційна скарга

На ухвалу Бабушкінського  районного суду від ...  по справі №... та Ухвалу від ...Дніпропетровського  апеляційного адміністративного суду  по справі № ...
 1. Процесуальний рух справи:
2.1 Порушення судом 1-ї та 2 інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Щодо  Ухвали від ...року Дніпропетровського адміністративного апеляційного суду  про залишення апеляційної скарги без задоволення. 
               Багато суддів це розуміють і керуються виключно законами України.  Так,  у постанові від 8.07.2015 р. (справа №915/1861/14) Вищий господарський суд виразно висловився з цього приводу: висновок суду апеляційної інстанції про те, що оспорюване рішення відповідача не підлягає визнанню недійсним та скасуванню оскільки вичерпало свою дію шляхом виконання, а тому такий позов не може бути задоволений, є таким, що не ґрунтується на законі. 
2. Щодо ст. 12 Земельного Кодексу України.


         2.2. Щодо  Ухвали від ... року Бабушкінського районного суду м. Дніпро про відмовлення у провадженні.  
У справі «Проніна проти України»  (2) Європейський  суд з прав людини обурений тим, що його попереднє рішення було викривилено. Європейський суд наголосив, що таке викривлення становить не просто інше розуміння документу, а його можна тлумачити лише як «грубе свавілля» або «відмову у правосудді» у тому розумінні, що такий викривлений виклад призвів до руйнування намагань заявниці домогтися розгляду у рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу.
Так само викривлення предмету нашого адміністративного позову про визнання незаконним і скасування (тобто перевірка рішення Дніпропетровської міської ради на порушення закону, включаючи брак  компетентності, невідповідність процедурі і порушення прав в рамках адміністративного судочинства)не можна тлумачити інакше як грубе свавілля і відмову у правосудді.


1.1.  ...оку  ми звернулися до Бабушкінського  районного суду із адміністративним позовом про визнання незаконним та  скасування рішення № ... року про передачу земельної ділянки в оренду.  Ухвалою Бабушкінського  районного суду  м. Дніпро від ... у відкритті провадження за адміністративним позовом відмовлено без будь-якого мотивування.
1.2. Ухвалою від ... року Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду ухвала  суду першої інстанції залишена без змін.
1.3. Рішення Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від ...  нами отримано поштою 27 жовтня 2016 року штрихкодовий ідентифікатор:  ...  сайт Укрпошти 
Ми вважаємо, що ці ухвали порушують норми матеріального та  процесуального права і перешкоджають провадженню у справі. При тому, що ст. 8 КАСУ  забороняє відмовляти в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства  Таке положення гарантує право доступу до суду навіть у разі відсутності нормативних підстав для захисту порушених права, свободи чи інтересу. Але в нашому випадку є всі нормативні підстави для захисту порушених права. Суперечливим є  не законодавство щодо питання  юрисдикції визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування при розпорядженні землями, а лише позиції деяких суддів, які не керуються ані принципом верховенства права, ані нормами законодавства України і тим більш - практикою Європейського суду з прав людини.
Переведення процесу оскаржування рішень суб’єкта владних повноважень по земельним питанням виключно у цивільну площину не відповідає чинному законодавству України  і  порушує наше право  на справедливий суд, надане Конституцією і Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.  Наша справа безперечно  підпадає під адміністративну юрисдикцію згідно законам України, і це право підтверджене також і Конституційним судом. Голова ВАСУ Олександр Нечитайло наголосив («Судово-юридична газета № 17 (335) від  9 травня 2016 року  http://www.vasu.gov.ua/123608/), що Конституційний Суд у рішенні  №10-рп/2010 от 01.04.2010 р. виклав чітку і однозначну позицію, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органами місцевого самоврядування як суб'єктами владних повноважень, пов'язані з оскарженням їх рішень, дій чи бездіяльності.   

2.  Предмет та межі касаційного оскарження.
Відстоюючи свої юридичні  права та законні інтереси, вважаємо, що ухвали судів першої і апеляційної інстанції порушують наше конституційне право на доступ до правосуддя.  Ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпро від ... року та Дніпропетровського апеляційного адміністративного від ... року  порушують принципи верховенства  права,   забезпечення легітимних очікувань, правової певності. На цих засадах стверджуються ознаки функціонування правової держави, верховенства права, надійності, передбачуваності, недискримінації,  доцільності (обґрунтованості), процедурної справедливості, своєчасності та професіоналізму .
Почнемо з Ухвали від ... року, тому  що суддя апеляційної інстанції намагалася зробити  те, чого не спромігся суд першої інстанції – мотивувати, чому апелянтам відмовлено в їх законному праві на доступ до адміністративного судочинства.  Стаття 195 КАС України вимагає від апеляційного суду під час розгляду справи суд перевірити законність і обґрунтованість судового рішення. Загальними вимогами до судового рішення є його правосудність повнота, зрозумілість, безумовність та безальтернативність. Правосудність - основна якісна вимога до судового рішення, порушення якої є підставою для скасування чи зміни судового рішення судом вищої інстанції.  Одна з вимог правосудності – законність.  Згідно ст. 159 КАСУ  судове рішення повинно бути законним, а законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Це випливає з принципу законності (стаття 9 КАСУ).
В апеляційній скарзі, поясненнях до апеляційної скарги і під час  апеляційного судового засідання, ми наполягали на відсутності  мотивувальної частини в Ухвалі від ...року і викривленні предмету нашого позову.  Втім, апеляційний суд всі наші доводи залишив поза увагою,  «не помітив» жодних порушень права судом першої інстанції  і визнав цю ухвалу  як таку, що   складена з додержанням   норм процесуального права і з’ясованою «в повному обсязі». 

Проте, Ухвала від ... року не може бути визнана законною, тому що жоден наш доречний і важливий аргумент, які ми виклали в апеляційній скарзі і в поясненнях до апеляційної скарги не одержав відповіді.   І  всі  доводи судді можна розцінити не інакше як спроба вмотивувати ухвалу суду першої інстанції, що не передбачено процесуальним законодавством України. 

Ухвала від ... року не може бути визнаною такою, що вмотивована відповідно до вимог ст. 165 КАСУ. Самі лише посилання на деякі положення законодавства без належного наведення мотивів застосування певних норм права або незастосування інших норм, на які ми посилались при обґрунтуванні своїх вимог, не може вважатися належною юридичною кваліфікацією. 
    Згідно   Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункт 36) підстави прийняття судового рішення повинні бути узгодженими, чіткими, недвозначними й несуперечливими.
В Постанові Пленуму ВАСУ від  20.05.2013  № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі»  вимагається, щоб зміст судового рішення був а) зрозумілим, тобто логічно, чітко і переконливо викладеним. б) чітко викладеним з вживанням термінів, що відповідають тому змісту, який вони мають за законодавством без перефразовування і щоб  при цьому зрозуміло, де наводиться правова норма, а де суд дає своє тлумачення її змісту. 
Втім суддя не надала можливість апелянтам простежити логіку міркувань, які привели її до ухваленого рішення. Підстави, чому вона посилається на ті чи інші норми права - суперечливі, нечіткі,  двозначні, непереконливі.
 Розглянемо детально  доводи судді апеляційної інстанції.
1. Суддя своїм основним аргументом вважає формальне посилання  на Постанову Верховного суду від 08.06.2016 року по справі 809/1841/15,  в якій визначено,  що рішення суб’єкта владних повноважень про передачу земельних ділянок у власність чи оренду  є ненормативним актом, який вичерпує свою дію після його реалізації, після чого виникає  спір про право цивільне. 
 Стаття 129 Конституції України вимагає від судді керуватися перш за все принципом  верховенством права.  Відповідно до підходів Венеціанської комісії (Доповідь Венеціанської комісії «Про верховенство права» (Venice Commission: the Rule of Law)  — звіт щодо верховенства права, що був прийнятий Венеціанською Комісією на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011)  принцип  верховенства права базується на тому, що вирішення питань про юридичні права повинно, як правило, здійснюватися на підставі закону, а не за розсудом.
Однак,  суддя саме за розсудом своїм стрижневим аргументом вважає  термін «ненормативний акт», який законами України не визначений і не застосовується.    Він зустрічається в мотивувальній частині рішення від  16 квітня 2009 року   № 7-рп/2009, де КСУ  згадує  про ненормативні акти, які  передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.  При цьому КСУ не  надав правового обґрунтування цього терміну.  Згідно ст.  69 «Про конституційний суд України» рішення Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.  Причому безперечною обов'язковістю володіють приписи саме резолютивних частин рішень про тлумачення та конституційність актів. Проте,  в резолютивній частині свого рішення КСУ приписує  лише «приймати рішення, вносити до них зміни та/чи скасовувати діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» і жодним чином не впроваджує  нову    термінологію для обов’язкового застосування
               Тим більш, що Вищий арбітражний суд  України у роз’ясненнях «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26 січня 2000 р. № 02-5/35   зовсім інакше трактує це поняття. Вищий арбітражний суд  поділяє акти  на  нормативні  і  такі,  що  не  мають  нормативного характеру, тобто індивідуальні, які породжують  права й обов’язки тільки у того суб’єкта (чи визначеного певного кола суб’єктів), якому адресовані.  Як бачимо, формулювання КСУ та Вищого арбітражного суду  України не є тотожними, а навіть суперечливими.               Таким чином, у тлумаченнях та роз’ясненнях різних гілок судової влади надаються різні дефініції ненормативного акту. При цьому,  якщо в Законах України таке поняття як «ненормативний акт» не міститься взагалі, то такі терміни як нормативно-правовий акт  та акт  індивідуальної дії  згадуються в ст. 17 КАСУ. Але лише згадуються.  Законодавством терміни нормативно-правовий акт  та акт  індивідуальної дії   також не визначені.
Єдиний правильний шлях -  застосовувати  ті норми законодавства, які не викликають жодних сумнівів.  А таких норм достатньо, і вони чітко визначають юрисдикцію адміністративного судочинства.
Ст. 59 Закону «Про місцеве самоврядування» надає повний і вичерпний перелік адміністративних актів:
1)      рішення, які  приймаються на пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради і мають визначену  процедуру. Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Тобто, нормативні і інші  акти об’єднуються одним терміном – рішення.
2)     розпорядження, які сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради видає в межах своїх повноважень.
Відповідно до ст.  116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування. Ст. 2 КАСУ відносить до юрисдикції адміністративних судів будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень.  «Будь-які рішення»  має однозначну трактовку -  без виключень.  Всі виключення - вичерпні і викладені в частині 3 ст. 17 КАСУ.  Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції. Згідно ст. 105 КАСУ адміністративний позов може містити вимоги про скасування або визнання нечинним рішення відповідача - суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, будь-які рішення органу місцевого самоврядування (як суб’єкта владних повноважень) можна оскаржити в порядку адміністративного судочинства, крім тих, що не підпадають під юрисдикцію КАСУ і зазначаються в частині 3 ст. 17 КАСУ.  
Але суд апеляційної інстанції не прийняв до уваги ці прямі норми права. Суддя обрала інший шлях – ґрунтувати свою позицію на невизначеному законодавством понятті «ненормативний акт», до якого вона помилково відносить рішення органу місцевого самоврядування, таким чином  ламаючи об коліно все адміністративне судочинство України. Через те, що суддя не аргументувала, чому вона проігнорувала наведені нами вище норми законодавства, лишається тільки звернутися до практики інших країн. Однак, в законодавствах інших країн також не вживається таке поняття, як «ненормативні акти». Але в законодавствах декотрих країн  вживається термін «акт індивідуальної дії». Та   на відміну від України, законодавства цих декотрих  країн надають чітке визначення цього терміну.  Взагалі в Європі  адміністративні акти поділяються так само, як і в Україні,  на дві категорії: 1) адміністративне рішення (legal act, administrative decision та 2) розпорядження (individual administrative act, individual administrative order, individual legal act ).  Європейський суд, щоб не заплутатися у перекладах,  завжди уважно вивчає суть терміну і її законодавче підтвердження, якщо ця термінологія стала предметом порушення прав людини. 
Ознака одноразового застосування  зустрічається у Литві. Закон Литви «Про органи влади» від 17 червня 1999 No VIII-1234  визначає дві категорії адміністративних актів:  1) адміністративний акт (правовий акт встановленої форми, прийнятий суб'єктом владних повноважень)  та 2) індивідуальні адміністративні акти,  які одноразово застосовують закон і призначені для конкретної людини або певної групи осіб.  Останні - це накази, розпорядження, що зачіпають права окремих осіб. Права конкретних людей згідно такому індивідуальному акту виникають, змінюються або закінчуються. Такі акти дійсно мають одноразове застосування закону (а не застосовуються одноразово!).   Наприклад,   обмеження ліцензування діяльності конкретної особи, надання прав на торгівлю тощо. 
У   справі Європейського суду з прав людини  PAFITIS AND OTHERS v. GREECE оскаржувалось  рішення керуючого Банку Греції  щодо розподілу нових акцій серед акціонерів. Суд встановив, що з процедурної точки зору, рішення керуючого Банку Греції було індивідуальним адміністративним рішенням, яке було оскаржене заявниками у  Вищому адміністративному суді з вимогою скасування. Європейський суд підкреслив, що  доти, допоки це рішення не відмінено, Афінський окружний суд мав право і обов'язок переглянути його на предмет законності, і  якщо знайшов його незаконним – скасувати.  Як бачимо, рішення керуючого Банком Греції має всі ознаки розпорядження, справа  розглядалась  саме в адміністративному суді. Банк мав можливість відмінити  своє рішення (тому, що це розпорядження). Втім перевірка законності рішення і скасування – це право і обов’язок адміністративного суду.   І ніхто не відзначив, що у випадку, коли акції вже розподілені, то рішення вже вважається реалізованим, вичерпало свою дію і скаржники мали  позиватись до акціонерів у цивільному суді.
У справі  I.D. v. BULGARIA позивач оскаржував  рішення Центральної діагностичної експертної комісії, яке підпадає під адміністративне судочинство і є  «індивідуальним адміністративним актом", як "акт, виданий [державним органам], який створює  права або обов'язки, або впливає на права або законні інтереси, фізичних або юридичних осіб, а також відмовляє видавати такі акти. Тобто тут теж йдеться про розпорядження, і це визначення індивідуального акту схоже на трактування Вищого арбітражного суду України.
Згідно до  Закону Грузії «Про нормативні акти» від 22.10. 2009 року №1876-IIc індивідуальний правовий акт дійсний для однієї конкретної мети і має підпорядковуватись якомусь нормативному акту. Індивідуальний правовий акт може бути виданий тільки на базі  нормативного  акту і в його межах.  Його сфера та сила прирівнюється до адміністративної директиви.  З адміністративної  справі AMAT-G LTD AND MEBAGHISHVILI v. GEORGIA ми дізнаємося, що урядовий наказ згідно  грузинському законодавству  віднесений  до «індивідуальних правових актів". Такий акт є дійсним лише задля  однієї конкретної мети і не призначений для регулярного застосування.
Таким чином,  з позицією  судді, яка  до  рішення органу місцевого самоврядування застосовує ознаки розпорядження, ототожнюючи ці два зовсім різні по  суті акти органів місцевої влади, не можна погодитися.  
По-перше,  «одноразове застосування» рішення міської ради не підкріплено не лише законодавством України, які а і практикою європейських країн, які до індивідуально-правових актів (які суддя за ознаками відносить до ненормативних) відносять розпорядження, накази тощо. До того ж, в інших законодавствах  йдеться про одноразове застосування закону, а не самого адміністративного акту.
По-друге, твердження, що «акт вичерпує свою дію після реалізації» теж не підтверджується ані нормами українського законодавства, ані практикою Європейського суду. Вичерпання -  це втрата права на існування, втрата юридичної сили. Якщо акт себе вичерпав і втратив юридичну силу, то можна вважати, що і документи, видані на його підставі теж не мають юридичної сили. Строк  позовної давності відраховується від часу, коли особа дізналася про порушення її прав і не обмежується часом, коли рішення себе начебто «вичерпало». У справі  PAFITIS AND OTHERS v. GREECE  Європейський суд підкреслив, що доти, допоки адміністративний акт не відмінено, адміністративний суд має  право і обов'язок переглянути його на предмет законності, і  якщо він знайшов його незаконним – скасувати. Себто, будь-який адміністративний акт (рішення чи розпорядження) дійсний до того моменту, допоки його не скасують.   Можливість визнання незаконного рішення недійсним прямо передбачена абз.2 ст.144 Конституції,  ст. 158 ЗК, ч.10 ст. 59  Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»,  ст. 105 КАСУ, де акти не диференціюються за ознакою реалізованості або вичерпаності.
По-третє, висновок судді, що  після вичерпання рішення начебто виникає спір про цивільне – також нічим не підтверджений. Через те, що процедура вичерпання адміністративного акту законом не передбачена, то на якому етапі виникає спір про цивільне законами теж не встановлено.   Такі надто серйозні заяви,  які звужують сферу КАСУ і порушують право громадян на доступ до судочинства,  мають бути обов’язково обґрунтованими з посиланням на прямі норми матеріального і процесуального права.
Вчетверте,  звертаємо увагу на неоднакове застосування  судами як норм  процесуального права так і законодавчо невизначених термінів, що порушує принцип верховенства права.  
а) в той час, як нам відмовлено у доступі до суду, постановою від 19.01.2016 справа №824/167/15-а ВСУ відносить оскарження рішення сільської ради про відведення земельної ділянки в оренду під юрисдикцію адміністративного суду;    
б) в адміністративний справі  264/2442/16-а  (Ухвала від 24.10.2016 року) Донецький апеляційний адміністративний суд  відмовляє в призначенні пенсії,  посилаючись на те, що рішення Пенсійного фонду – це  ненормативний акт,  тобто одноразовий і такий, що  вичерпав свою дію. Застосовуючи термін «ненормативний акт» до  рішення пенсіонного фонду (по суті – розпорядження), суд  втім не додав, що після вичерпання ненормативного акту виникає спір про цивільне, і тепер позивачка має  судитися з поштаркою  або з Пенсійним фондом в рамках ЦПКУ. З цього вбачається, що судді, які застосовують законодавчо невизначене поняття «ненормативний акт» у своїх доводах,  а) не бачать різниці між такими різними адміністративними актами як рішення органу місцевого самоврядування та розпорядження, що не відповідає ст. 59 «Закону про місцеве самоврядування» і б) неоднаково застосовують поняття «ненормативний акт» при розгляді справ, вважаючи, що чомусь лише в  земельних  питаннях «ненормативний акт» вичерпує свою дію і базується на цивільних відносинах.
Суддя послалась на ст. 12 ЗКУ, яка відносить до повноважень міських рад розпорядження землями територіальних громад тощо.  І  миттєво робить неузгоджений  з цією нормою висновок, що міська рада має начебто рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто є рівноправним суб'єктом земельних відносин та не здійснює при цьому владних управлінських функцій.
            Мало того, що висновок судді і процитована нею ст. 12 ЗКУ – неузгоджені, між ними відсутній котрий-небудь логічний зв'язок. З голослівного судження про рівноправність суб'єктів земельних відносин випливає, що громадяни теж можуть розпоряджатися  землями територіальних громад. Тим більш, що «міська рада не має владних управлінських функцій».  Нижче суддя зізнається, що міська рада таки є суб’єктом владних повноважень, але при розпорядженні землями її владні управлінські функції кудись зникають. І все це голослівно, плутано, необґрунтовано.         
Це неправомірне твердження списане з інших суддівських рішень,  які не  були оскаржені і набули  «легітимності»,  як це сталося з «публічно-правовими відносинами» (про це нижче). Доступ до суду у громадян України наразі обмежений через непомірно високі судові збори, тому ухвали і пишуться так недбало в сподіванні, що громадяни відмовляться боротися з судовою системою через брак часу і коштів. Через це безпідставні  висновки «легалізуються» і призводять до  неоднакового застосування  судами норм права. Так, згідно ч. 2 ст. 17 КАСУ, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності.   Останні три поняття  нерозривні, і до них має бути однаковий підхід,  бо вони окреслюють юрисдикцію адміністративного судочинства. Так, у справі  442/5221/15-а ВАСУ стверджує, що при розпорядженні землями  міська влада має рівні права з громадянами, є рівноправним суб'єктом земельних відносин, у цих відносинах їх учасники не підпорядковані один одному, міська рада не здійснює владних управлінських функцій, а відносини рівних сторін є цивільно-правовими.  Проте  цивільно-правова рівність осіб має на увазі вступ їх у такі правовідносини, що передбачають неможливість будь-якого примусу до дії або бездіяльності. Через це, оскарження дій та бездіяльності органів влади провадиться саме у адміністративному судочинстві.   Тож у справі 826/20636/15  Київську міську раду зобов'язують направити погоджений проект рішення про передачу земельних ділянок для опрацювання, і при цьому у судді нема жодних сумнівів, що при підготовці рішення про виділення земельної ділянки Київська міська рада є суб’єктом владних повноважень з владними управлінськими функціями.
Таким чином,  ми вбачаємо неоднакове застосування судами ч. 2 ст. 17 КАСУ.  В процесі  підготовки рішення про виділення земельної ділянки міська рада визнається судами як суб’єкт владних повноважень, якого можна примусити до дій або бездіяльності в адміністративному судочинстві. Але як тільки те саме рішення про виділення земельної ділянки прийняте на сесії міської ради, суди наполягають на тому, що  міська рада розпоряджалася  землями  як рівноправний суб'єкт земельних стосунків без  владних управлінських функцій і відносини влади і громадян на той час були  цивільно-правовими.  Такий підхід є не просто суперечливим, а взагалі абсурдним.
             Органи публічної влади – це правові  інституції, які здійснюють свої повноваження на основі  законуНайважливішою ознакою органу держави є наявність у нього компетенції — владних правоспроможностей (сукупності прав і обов’язків) певного змісту та обсягу. Є три категорії органів публічної влади: Держава, органи місцевого самоврядування та державні установи. Органи місцевого самоврядування – це одна із гілок Держави. Місцева влада існує завдяки Державі. Це Держава вирішує організаційну форму місцевої влади, наділяє її повноваженнями і сферою відповідальності.  Всі гілки влади діють на підставі спеціальних законів на відміну від громадян, які  свої спори вирішують в цивільних судах. Адміністративний суд і  існує для того, щоб захищати права, свободи і інтереси громадян у їх відносинах з органами влади.  Через те, що влада має дуже багато повноважень на відміну від громадян.  І саме через нерівність прав, через те, що влада наділена дуже широким колом повноважень, якими вона може зловживати, існує адміністративне судочинство. Тобто, у відношеннях влада-громадянин останній має лише ПРАВА, СВОБОДИ І ІНТЕРЕСИ, а влада – права і обов’язки. І в цих стосунках нема  ніякої юридичної рівності. 
Ст. 2 КАСУ  абсолютно точно відповідає цим загальновідомим принципам. Частина 1 статті 2 КАСУ встановлює, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства.  До того ж, КСУ у рішенні від 1 квітня 2010 року  N 10-рп/2010 чітко визначилось, що  вирішуючи питання  розпорядження  землями територіальних громад, передачі  земельних  ділянок  комунальної  власності  у  власність громадян   та   юридичних   осіб,   надання  земельних  ділянок  у користування із земель комунальної власності,  вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності ради  діють  як   суб'єкти   владних повноважень.   

Суддя також геть проігнорувала   постанову Пленуму ВАСУ від  20 травня 2013 року № 8,  де  вказано, що для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб’єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.
У справі №824/167/15-а Вінницький апеляційний адміністративний суд  теж намагався довести, що сільська рада   є суб'єктом цивільних правовідносин і має такий самий правовий статус, що й інші учасники цих відносин, але ВСУ відхилив цю неправомірну позицію і направив справу на новий розгляд в рамках адміністративного судочинства.  
Таким чином, думка судді про те, що міська рада і громадяни є рівноправними суб’єктами земельних відносин, а при розпорядженні землями у суб’єкта владних повноважень управлінські функції кудись зникають, є безпідставною, бездоказовою і неправомірною. 
            3. Щодо ст. 15 ЦПКУ  де суддя стверджує, що земельні питання розглядаються виключно в рамках цивільного судочинства.
               Просимо звернути увагу, що серед суддів першої і апеляційної інстанції нема згоди з цього питання. Якщо суд першої інстанції наполягав на цивільних стосунках позивачів зі сторонню фізичною особою, якій виділено земельну ділянку,  то суд апеляційної інстанції пропонує позиватися до Дніпропетровської міської ради, «незалежно від того, що   стороною у справі є суб’єкт владних повноважень».  
ЦПКУ охоплює не лише земельні, а також житлові, сімейні, трудові відносини. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи.  Земельні відносини, які підпадають під цивільну юрисдикцію відомі і перелічені в ЦПКУ. Це – усунення перешкод у здійсненні права користування земельною ділянкою; встановлення меж;  відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки тощо. Але це не є предметом нашого адміністративного позову. Ми вкотре наполягаємо на тому, що предметом нашого позову – визнання незаконним та скасування рішення №... Дніпропетровської міської ради, що полягає в перевірці чи було це рішення прийняте на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Крім того, в Поясненнях до апеляційної скарги є цілий розділ «Щодо цивільних правовідносин», в якому ми детально довели, чому переведення нашого адміністративного позову виключно у цивільну площину є штучним і незаконним і ставить  догори низом адміністративне судочинство України.
4. Суддя апеляційної інстанції «погоджується» з судом першої інстанції, що даний спір не є публічно-правовим» (насправді,  суддя першої інстанції цього не стверджувала, бо в її ухвалі взагалі відсутня мотивувальна частина).
Щодо «сфери публічно-правових відносин», то ми навели  достатньо аргументів в апеляційній скарзі і Поясненнях до апеляційної скарги.  Додамо лише, що всі ці «суперечки» щодо того,  що деякі рішення органу місцевого самоврядування не є публічно правовими -  це дискусії на порожньому місті, до яких призвів недолугий переклад з англійської.  Майже всі основні українські закони базуються на європейських, де  «орган влади»  пишеться як  public entity,   public  bodypublic authority.  Замість того, щоб перекласти ці терміни просто як «орган публічної влади», слово  public перекладачі виклади   фразою  «у сфері публічно-правових відносин».  Це подарувало зачіпку некваліфікованим юриспрудентам в їх намаганнях ще більше звузити сферу КАСУ.  Чіпляння до літер -  це неспроможність зрозуміти дух закону і свідчить про низький рівень дискусій в правовому полі України.
            КСУ ще 1 квітня 2010 року  у рішенні N 10-рп/2010  ухвалив, що до   публічно-правових   спорів,  на  які  поширюється  юрисдикція  адміністративних судів,  належать і  земельні  спори  фізичних  чи  юридичних  осіб  з  органом  місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень,  пов'язані з оскарженням його рішень,  дій чи  бездіяльності.
По-перше, в цій Ухвалі  є ознаки  очевидного викривлення фактів у вигляді перекручення змісту предмета позову, що  не відповідає дійсним обставинам. Предметом позову  в адміністративному позові є прохання визнати незаконним та скасувати  рішення Дніпропетровської міської ради  №.. від ...року.  Саме цей предмет позову  суддя цитує у вступній частині, але потім в описовій частині суддя свавільно його перекручує і стверджує, що  «предметом позову є спір про право користування земельною ділянкою».  Втім, у нашому адміністративному позові нема жодного натяку на те, що ми просили  усунути перешкоди або встановити факт відповідності існуючих меж земельної ділянки. Ми просили, щоб в порядку адміністративного судочинства було перевірено виключно те, чи було рішення № ...,  видане суб’єктом владних повноважень, прийняте на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.  
Використовуючи позиції Європейського суду з прав людини у справах Дюлоран проти Франції[1], Хамідов проти Росії[2], Анджельковіч проти Сербії[3], можна зробити висновок, що рішення, в якому суд припускається абстрактних  тверджень, яких  не міг би припуститися розумний суд, не можна кваліфікувати інакше як грубе свавілля («an abstract assertion quite outside of any reasonable judicial discretion»).  У справі Бочан проти України (2)[4], Європейський суд з прав людини констатує, що «якщо помилка національного суду щодо питань права або факту є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати як «явну помилку» (тобто помилку, якої не міг би припустися розумний суд), вона може порушити справедливість провадження. В рішенні у справі «Хамідов проти Росії» (Khamidov v. Russia) безпідставність висновку національних судів щодо фактів була «такою разючою та відчутною», що суд постановив, що провадження, на яке скаржився заявник, має вважатися «грубим свавіллям».
Таким чином, викривлення і самоправна субституція предмету нашого позову суддею першої інстанції – це абстрактне помилкове твердження, якої не міг би допустити розумний суд. Така помилка порушує справедливість провадження і кваліфікується як грубе свавілля.
По-друге, зміст ухвали  від ... року не відповідає вимогам ст. 165 КАСУ, яка потребує, що обов’язковою складовою  в ухвалі  є мотивувальна частина із зазначенням причин, з яких суд дійшов до висновків, і закону, яким він керувався суд, постановляючи ухвалу. Проте в Ухвалі від ... відсутні  як  самі мотиви (пояснення), за яких суд   дійшов до свого висновку, так і  закон (норма права), якою суд керувався. Всупереч ст. 159 КАСУ, яка потребує, щоб мотивувальна частина ухвали переконувала в її обґрунтованості і законності,   ухвала від ... року з взагалі відсутньою мотивувальною частиною не може бути визнана законною.
  Згідно до Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 34-35) судові рішення повинні  бути обґрунтованими.  Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, а насамперед є гарантією проти свавілля. Суддя  зобов’язаний вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правомірність. Право сторони на вмотивоване судове рішення, а отже, обов’язок суду мотивувати судове рішення вивів у своїй практиці Європейський суд з прав людини.
У справі  Проніна проти України» від 18 липня 2006 року  Європейський суд з прав людини дійшов висновку: «… пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди давати вмотивування своїх рішень». 
Враховуючи викладене, ухвала Бабушкінського районного суду м. Дніпро  від ... року не може вважатися такою, що прийнята з додержанням норм  процесуального права.  В цій ухвалі грубо і свавільно викривлено  предмет позову,  чого не міг би допустити розумний суд. Відсутність  мотивувальної частини лише підкреслює незаконність цієї ухвали, яка перешкоджає провадженню у справі.
Таким чином,  аналіз чинного законодавства  України свідчить, що наша вимога перевірити на законність рішення органу місцевого самоврядування  підпадає під юрисдикцію адміністративного судочинства.  Це відповідає також  нормам європейського права,   і  прикро та соромно, що в Україні  це взагалі потрібно доводити у касаційній інстанції.
               Рішення № 10-рп/2010 от 1.04.2010 було прийнято Конституційним Судом саме за представленням ВАСУ, яке ще тоді намагалось врятувати адміністративне судочинство України. І КСУ  чітко і однозначно висловилось, що положення   пункту  1  частини  першої  статті  17  КАСУ стосовно  компетенції адміністративних судів на "спори фізичних чи  юридичних осіб із суб'єктом владних  повноважень  щодо  оскарження  його   рішень   (нормативно-правових   актів   чи  правових  актів  індивідуальної дії),  дій чи бездіяльності" слід розуміти так,  що до   публічно-правових   спорів,  на  які  поширюється  юрисдикція адміністративних судів,  належать і  земельні  спори  фізичних  чи юридичних  осіб  з  органом  місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень,  пов'язані з оскарженням його рішень,  дій чи бездіяльності.
Начебто крапка.  Але рішення №10-рп/2010 от 1.04.2010  судді апеляційної та першої інстанції елементарно проігнорували,  незважаючи на те, що вище процитована частина рішення  міститься саме в резолютивній частині, яка обов’язкова  для виконання згідно ст. 69 Закону України «Про конституційний суд України». Натомість, не підтверджене  законами і європейською практикою висловлення КСУ про ненормативні акти в мотивувальній  частині (!) рішення видається  суддями за догму. В цьому вбачається правовий нігілізм і намагання будь-що вивести земельні питання з-під захисту адміністративного судочинства.
Пленум ВАСУ у постанові № 8 від 20.08.2013 р. «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» теж дійшов висновку, що земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності, належать до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Аналіз судових рішень різних інстанцій, які закривали провадження в справах  подібних нашій, засвідчив, що ніхто з суддів не може логічно обґрунтувати свою позицію через те, що не існує законного послідовного ланцюжка, який би виводив оскарження рішення органу місцевого самоврядування по земельних питаннях з під юрисдикції адміністративного судочинства.  Зазвичай судді висмикують  окремі статті з Земельного Кодексу, ЦПКУ, викривляють предмету позову і  трактують норми законодавства  на свій розсуд.  В практиці цивілізованих країн всі рішення суб’єктів владних повноважень підлягають judicial review (судовий перегляд, перевірка  на законність), включаючи земельні питання (land and property) саме в адміністративному судочинстві. Про це ми також звертали увагу в Поясненнях до апеляційної скарги.  І ми в своєму адміністративному позові також просили перевірити рішення Дніпропетровської міської ради - суб’єкта владних повноважень на законність, тобто чи було це рішення прийняте в спосіб, як це робиться в усьому цивілізованому світі.
Ст. 55 Конституції України гарантує  право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а згідно ст. 6 Конвенції  про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Втім  наші права на доступ до справедливого суду порушуються через незаконні  перешкоди.
У справі «Проніна проти України» (2) Європейський суд з сумом констатує, що національні суди не вчинили жодної спроби проаналізувати позов заявниці під кутом зору прав людини. На думку Суду, національні суди, цілком ігноруючи цей момент, хоча він був специфічним, доречним та важливим, не виконали свої зобов’язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції
В Рекомендаціях Rec(2004)20 державам-членам щодо судового перегляду адміністративних актів і посилаючись на статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод і відповідного прецедентного права про адміністративне спори Європейського суду з прав людини,   беручи до уваги правові документи Ради Європи в галузі адміністративного права, і зокрема, Резолюції (77) 31 про захист особи у зв'язку з діями адміністративних органів  Комітет міністрів Ради Європи робить висновок:  будь-які адміністративні акти можуть бути перевірені на предмет законності. Суд повинен перевірити будь-яке порушення закону, включаючи брак  компетентності, невідповідність процедурі і порушення прав. Адміністративний суд повинен бути доступний принаймні, для фізичних та юридичних осіб щодо адміністративних актів, які безпосередньо зачіпають їх права та інтереси.
В рішенні у справі «Анджельковіч проти Сербії» Європейський  Суд встановив, що свавільність рішення національного суду, яке в принципі не мало правових підстав за національним законодавством та не мало жодного зв’язку між встановленими фактами, застосованим правом та результатами провадження, становить «відмову у правосудді».
Згідно до ст.  8  КАСУ  суд при вирішенні справи має керуватися принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.  Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Неймовірно уявити, що право на доступ до адміністративного судочинства може  дійти до Європейського суду з прав людини. І ми, витрачаючи шалені  порівняно з нашими доходами кошти на судові збори, просимо шановний суд винести справедливе, законне і кваліфіковане рішення.
На підставі вищенаведеного і керуючись статтями 2,8,9,17,105, 159, 161,165,195 Кодексу адміністративного судочинства України, ст.  69 «Про конституційний суд України», ст. 59 Закону «Про місцеве самоврядування», резолютивною частиною рішення КСУ №10-рп/2010 от 01.04.2010 р., статтями  55, 129, 144  Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод -

ПРОСИМО ШАНОВНИЙ СУД: 
1.  Відкрити касаційне провадження
2. Скасувати ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від ...  та Бабушкінського  районного суду від ...року 
3.  Прийняти ухвалу про направлення адміністративної справи № ...нa  новий розгляд.
5. У випадку пропущення строку звернення з цією касаційною скаргою подовжити строк оскарження у зв’язку із отриманням  ухвали  поштою 27 жовтня 2016 року.
6.  Окремою ухвалою стягнути з Відповідача на нашу користь суму всіх сплачених нами судових витрат.
Додатки:
1.              Копія ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного від ...року
2.             Копія ухвали Бабушкінського районного суду від ... року
3.             Копія конверта штрихкодовий ідентифікатор:  ... та  роздруківка з Укрпошти про дату отримання Ухвали від ... року – 27 жовтня 2016 року.
4.              Квитанція про судовий збір.
5.              Копія касаційної скарги для відповідача у справі
==========.
8  листопада  2016 року.                                                                                    ......




[1] Dulaurans v France // http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58509.
[2] Khamidov v. Russia // http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-83273.
[3] Andelkovic v. Serbia // http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-118334.
[4] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_a43/print1477110977632057

Немає коментарів:

Дописати коментар